Приблизно п’ять з половиною тисячоліть тому людство вступило в державно-правову дійсність. На сьогодні майже не залишилося людей, які живуть поза межами цих феноменів. Тим самим держава і право характеризуються соціальним прогресом, в іншому разі вони б не утвердилися майже на всій території Землі та не охопили б своїм впливом усіх людей.

До основних ознак держави належать такі:

1) територія, яка визнана світовою спільнотою;

2) люди, які пов’язані з державою громадянством або підданством;

3) суб’єкти владних повноважень, які відділені від народу і виконують свої функції на професійній основі;

4) норми права;

5) податки;

6) державний примус, який можуть застосувати суб’єкти публічної адміністрація за порушення норм права чи несплату податків;

7) зовнішні атрибути (прапор, гімн, герб).

Ці ознаки є універсальними, притаманними будь-якій державі, будь то демократична чи тоталітарна. Відмінності в них полягають у двох основних концептуальних засадах:

По-перше, чий інтерес має перевагу? Якщо в державі має перевагу державний інтерес перед правами, свободами та законними інтересами людини і громадянина, то це тоталітарна держава. Якщо в державі законний приватний інтерес має перевагу над публічним (державним), то в своїй основі ця держава є демократичною, правовою.

По-друге, яке право власності домінує? Якщо більшість засобів виробництва належить державі, то це тоталітарна держава. Якщо в державі домінує приватна власність на засоби виробництва, то така держава потенційно може бути лише демократичною – за умови, що більшість громадян займаються малим або середнім бізнесом.

Невід’ємною ознакою держави є суб’єкти владних повноважень, які відділені від народу і виконують свої функції на професійній основі. З погляду теорії суспільного договору громадяни обирають собі суб’єктів владних повноважень, які мають їм служити. На практиці ситуація є більш складною: громадяни обирають представницькі органи влади, а ті призначають виконавчі. При цьому всі вони є схильними забувати про свою основну місію служити народу і на практиці часто задовольняють забаганки один одного та близького оточення (родичів). Це вічна проблема – публічна влада схильна до корупції та інших зловживань.

У демократичних правових країнах із зловживаннями влади борються шляхом проведення чергових і позачергових виборів, заборони більш ніж два строки займати важливі публічні посади, постійного тиску громадськості та засобів масової інформації та чиновників.

Універсальним винаходом у запобіганні зловживанням з боку чиновників є цивільне право. Коли парламент установлює закони, їх виконання покладається на громадян, які без участі суб’єктів публічної адміністрації вирішують свої питання. Практично цивільне право було б ідеальним винаходом суспільства, якби всі громадянами мали високий рівень правової культури і правосвідомості та вирішували свої юридичні конфлікти на основі компромісу, добровільно йшли на утиск своїх прав, свобод чи законних інтересів заради інших осіб.

Цивільно-правові відносини є демократичними і простими, менш витратними і, найголовніше, не вимагають участі публічного посередника у вирішенні юридичного конфлікту.

Проте через недостатню правову культуру або коли такі відносини несуть суспільну небезпеку, між суб’єктами права з’являється публічний посередник – суб’єкт публічної адміністрації.

Саме наявність публічного посередника між суб’єктами права є першою провідною ознакою адміністративного права, без якої говорити про адміністративне право не можна.

В умовах сьогодення до суб’єктів публічної адміністрації належать:

1) органи виконавчої влади;

2) органи місцевого самоврядування;

3) об’єднання громадян та інші суб’єкти під час здійснення делего­ваних через закон адміністративних функцій;

4) посадові й службові особи всіх вищезазначених суб’єктів.

Другою провідною ознакою адміністративного права є публічний інтерес, оскільки суб’єкти публічної адміністрації зобов’язані забезпечувати саме його.

У найбільш загальному вигляді публічний інтерес означає інтерес людської спільноти – населення, народу тощо[1]. Що саме державна влада визначає як публічний інтерес, залежить від рівня правової культури та правосвідомості суб’єктів правотворчості. І те, у чому влада бачить загальне благо, може насправді розійтися з інтересами значної частини населення. Але у всякому разі вимоги, які висуваються до об’єктів державного управління, мають забезпечувати загальне благо народу України та не можуть виражати приватний інтерес суб’єктів державного управління. Саме в останній тезі й полягає сутнісна відмінність між приватним і публічним інтересами.

Публічний інтерес є не чим іншим, як певною сукупністю приватних інтересів[2]. Відповідно немає значення, яку кількість осіб захищає суб’єкт публічного управління, – головне, щоб він діяв відповідно до принципу законності та не відстоював приватних особистих (третіх пов’язаних з ним осіб) і корпоративних інтересів. На думку Р. Мельника, публічний інтерес становить категорію, яка виходить за межі особистості, перебуваючи на рівні суспільного інтересу. Основою публічного інтересу є об’єктивний інтерес усього суспільства[3].

Отже, публічний інтерес – це важливі для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб’єктами публічної адміністрації [4].

Так, у сфері інформації предметом публічного інтересу вважається інформація, що свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов’язків; свідчить про можливість порушення прав людини, уведення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо[5].

 

[1] Спасибо-Фатєєва І. Бачення дій української влади крізь призму публічних і приватних інтересів / Інна Спасибо-Фатєєва // Юридична газета. – 28 листопада 2005 р. – № 22 (58).

[2] Коломоєць Т.О. Адміністративний примус у публічному праві України : теорія, досвід та практика реалізації : [монографія] / Тетяна Олександрівна Коломієць ; за ред. В.К. Шкарупи. – Запоріжжя : Поліграф, 2004. – С. 12.

[3] Загальне адміністративне право / за ред. Р.С. Мельника. – К.: Ваіте, 2014. – С. 38.

[4]  Галунько В.В. Публічний інтерес в адміністративному праві / В.В. Галунько // Форум права. – 2010. – № 4. – С. 178-182.

[5]  Див. ст. 29 Закону України від 13 січня 2011 р. № 2938-VI «Про інформацію».