ПЕНСІЯ ЯК ЧИННИК ПРАВОВОЇ ВЗАЄМОДІЇ ДІТЕЙ І БАТЬКІВ

 

В статті сформована «публічно–патріархальна» теорія забезпечення пенсіонерів, як перший рівень пенсійного забезпечення. Вона має замінити солідарну систему пенсійного забезпечення. Згідно із «публічно–патріархальною» системою забезпечення літніх людей мають здійснювати їх працюючі діти через державну обов’язкову систему соціальної безпеки громадян. Нами запропонована формула: чим більше дітей і офіційні зарплати отримують працездатні діти тим, вищу пенсію отримують їх літні батьки. Відрахування працюючих на першому рівні пенсійного забезпечення стають персоніфікованими і будуть накопичуватися на особистому рахунку застрахованої особи та виплачуватися батькам після досягнення пенсійного віку. У випадку смерті одного чи обох батьків пенсійні внески не списуються, а розподілятися між родичами за певною методикою. Доведено, що право на пенсійне забезпечення літніх людей за рахунок працюючих дітей має бути визнано ООН та стати абсолютним правом для світової спільноти.

Ключові слова: забезпечення, літня людина, пенсійний внесок, пенсіонер, публічно–патріархальна система пенсійного забезпечення, публічно–патріархальна теорія забезпечення пенсіонерів, солідарна система пенсійного забезпечення, соціальна безпека, справедливість, суспільна небезпека.

The article forms the “public-patriarchal” theory of providing retirees as the first level of pension provision. It is should replace the solidarity pension system. According to the “public-patriarchal” system of support, working children through the state mandatory social security system should pay pensions to elderly parents. We are offered the formula: the bigger children and the official salaries they receive, the elderly parents receive the higher pension. The deductions of employees at the first level of retirement benefits becomes personal and will be accumulated in the personal account of the insured person and paid to parents after reaching the retirement age. In case of death of one or both parents, pension contributions are not written off by the state, but distributed among the relatives. We have proven that the right to retirement of elderly people at the expense of working children should be recognized by the UN and become an absolute right for the world community.

Keywords: joint pension system, justice, old man, pension contribution, pensioner, public danger, public-patriarchal pension system, public-patriarchal, theory of pensioners’ provision, social security.

Піклування про непрацездатних є однією із провідних рис, які відрізняють людство від тваринного світу. Одним із провідних елементів втілення цього в життя є пенсії. Без яких важко уявити функціонування сучасного суспільства. Пенсія є провідним гуманітарним виміром західної цивілізації і однією із найбільших соціально-фінансових проблем одночасно. В умовах глобалізації, СОТ та подолання у технологічному розриві фінансово-економічної конкуренції виграють ті країни і нації, які не переймаються пенсійним забезпеченням більшості громадян. Що приводить до поразки соціальних правових країн в торгівельних війнах. Як наслідок цього, є ситуація коли кранам-учасницям ЄС та США усе складніше забезпечувати свої соціальні зобов’язання перед громадянами.

Ситуація з пенсіями є складною в усіх соціальних державах, проте найбільш рельєфно ця проблема проявляється в Україні. Ми маємо самі низькі пенсії в Європі і самий великий дефіцит пенсійного фонду по відношення ВВП.

Логічним в цьому контексті є проведена чергова пенсійна реформа, шляхом прийняття Верховною Радою України Закону України від 03.10.2017 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» (2017р.), яка збільшила вимоги до пенсійного стажу, та одночасно дещо підняла розмір пенсій [1; 2; 3]. Що в деякій мірі покращить платіжний баланс пенсійного фонду. Однак, суттєво ця реформа не вирішує проблему достойного забезпечення, ні сучасних і майбутніх пенсіонерів.

Так як захоплення соціальних держав непосильними соціальними зобов’язаннями це є шлях до економічного банкрутства держави. Сучасний бізнес екстериторіальний, капітал вливається в ті країни, де низькі податки, право приватної власності є недоторканним [4, c. 134-136].

Однак в країнах-учасницях ЄС неможливо не побачити нової якісної негативної деформації: по-перше, уряди цих країн утратили відчуття міри щодо розміру та видів обкладання бізнесу і працюючих громадян податками [5]; по-друге, виховали цілий клас осіб, які не хочуть напружено працювати, а вимагають від держави високих стандартів життя, які їм надаються лише за належність до певного громадянства.

Тим самим, з одного боку, ми бачимо небезпечну тенденцію до порушення прав комерційно активних громадян на заможне матеріальне й духовне життя, з другого боку – існування численного прошарку соціальних популістів, які формально мають право на забезпечення їх державою за рахунок перших громадян високими соціальним стандартами. При цьому кількість перших зменшується, а других – зростає. В Україні ситуація є ще гіршою, так як крім офіційних високих податків і зборів комерційно налаштовані громадяни змушені платити корупційні побори правоохоронним органам.

Відповідно неможливо не побачити, що класова сутність сучасних держав в останні роки зросла, для західних держав – це виникнення нового класу громадян, які не хочуть напружено працювати самостійно, а розраховують на підтримку держави – соціальних популістів. Найбільш рельєфно ця проблема прослідковується саме у сфері пенсійного забезпечення. Практично в усіх країнах-Європейського Союзу, (а не тільки в Україні), де діють високі відсотки відрахування до соціальних фондів заплати, в тому чи іншому розмірі виплачуються в «конвертах».

Із психологічної точки зору, це сталося тому, що працюючі не відчувають, що обкрадають своїх батьків пенсіонерів. Так як соціально-правовий ланцюг передачі коштів під контролем держави від працюючих дітей до непрацюючих батьків, згідно із діючим законодавством відсутній. Що є не природним, не справедливим і суспільно небезпечним явищем. Тому проблема пенсії, як чинника правової взаємодії дітей і батьків є надзвичайно актуальною і такою, що вимагає на рівні теорії права термінового розв’язання.

Огляд останніх досліджень. До проблеми пенсійного забезпечення непрацездатних осіб звертали свою увагу практично всі сучасні вчені та політики Т. Алексєєва, В. Андріїв, К. Бендукідзе, Ю. Битяк, В. Гройсман, І. Вєтухова, О. Головащенко, І. Дерев’янко, Лі Куан Ю, В. Жернаков, М. Іншин, В. Мельничук, І. Михайлова, А. Мовчан, П. Порошенко, Р. Рейген, І. Оклей, С. Сільченко, Ден Сяопін, М. Течер, С. Тигибко, О. Тулай, Н. Швець, М. Шумило та ін. Праці цих вчених та практичний досвід політиків стали в нагоді для нашого дослідження, як більш загальні, спеціальні чи суміжні джерела, проте безпосередньо до проблеми теорії публічно-патріархального забезпечення непрацездатних на першому рівні пенсійного забезпечення вони не зверталися.

Мета статті полягає в тому, щоб на основі теорії держави і права, законодавства, доктринальних положень, статистичних матеріалів, публіцистичних матеріалів та вдалого практичного досвіду пенсійного забезпечення розробити державно-правову теорію «публічно-патріархального» забезпечення непрацездатних на першому рівні пенсійного забезпечення.

Виклад, основних положень. Український тлумачний словник визначає, що пенсія – грошове забезпечення, що видається громадянам, звичайно щомісячне, у встановлених законом випадках (в разі старості, інвалідності і т. ін.), а також гроші, одержувані в рахунок такого забезпечення. Згідно із Британською енциклопедією, пенсія – це серія періодичних грошових виплат особі, яка призначається у зв’язку з віком, інвалідністю чи завершенням узгодженого терміну служби. Платежі, як правило, продовжуються протягом решти природного життя одержувача, а іноді й вдові або інших родичам [6].

На нашу думку, соціальне забезпечення непрацездатних осіб варто по можливості перекласти більшою мірою на приватний сектор, відновити традиційну систему утримування непрацездатних. Державу треба більшою мірою звільнити від цього, правовими та іншими соціальними засобами покласти обов’язок утримання літніх людей на їх працездатних дітей. Формула дуже проста: чим більше дітей, тим краще забезпечена старість. Крім того, працюючі повинні мати додаткову можливість забезпечувати собі старість за рахунок дивідендів від добровільної системи накопичувальних пенсійних фондів, усіх форм власності. Це одночасно вирішує дві проблеми: по-перше, стане стимулом для збільшення народжуваності; по-друге, розвантажить бізнес від надлишкового податкового навантаження. Зрозуміло, що літні люди, які в силу певних обставин не мали дітей чи накопичених коштів у пенсійних фондах, мають отримувати від держави соціальну допомогу в мінімальному розмірі. Однак такі випадки мають бути рідкісним явищем.

Ми не критикуємо стан речей коли держави здійснюють за свій рахунок утримання своїх військових героїв, які втратили здоров’я при захисті Вітчизни, чи не значної кількості публічних осіб, які присвятили своє життя не вихованню дітей, або заняттю бізнесом, а довготривалій державній службі на користь народу.

Крім того, ми не критикуємо приватну (не обов’язкову) систему пенсійного забезпечення, коли громадяни добровільно без загрози державних санкцій відкладають частину своїх доходів до пенсійних чи інших фондів.

Ми здійснюємо критичний аналіз публічної (солідарної) системи забезпечення пенсіонерів. Яка в Україні становить перший рівень пенсійного забезпечення, як система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, що базується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду [7]. Та вважаємо, що діюча солідарна система пенсійного забезпечення є негативнм чинником для соціального прогресу, який розриває природний ланцюг між батьками і дітьми і приводить до деградації цілих націй, які в умовах сьогодення ще вважаються розвиненими й успішними.

Тим самим, ми висуваємо гіпотезу, що солідарна система пенсійного забезпечення є соціально небезпечною для Людини, держави і суспільства в цілому у довгостроковій перспективі.

В умовах сьогодення є незаперечним, що найвищою цінністю всесвіту є Людина її життя, здоров’я, честь гідність і недоторканність. Усі інші цінності є вторинними, в тому числі держава і закон, так перша може бути втіленням тиранії, і закон може бути не правовим [8]. Вище названі права людини є невід’ємними. Тим самим, людям, які не можуть в наслідок фізичної чи психічної неспроможності купити собі достатньої кількості їжі, підтримувати задовільні санітарно-гігієнічні умови проживання та мати доступ до медичного обслуговування має хтось допомагати. В першу чергу це має бути родина. В ідеальному випадку батьки мають утримувати малолітніх дітей, а дорослі діти літніх батьків. Так було сотні тисяч років, з тих пір як на планеті Земля близько 200 тис. років тому з’явилась «Людина розумна» (Homosapiens).

Усі без винятку релігії світу присвячують свої моральні догми взаєминам батьків і дітей. Так, у Буддизмі незаперечною є думка, що: мудрий той батько, який знає свого сина, мудрий той син, який знає свого батька [9]. Батьки вільно віддають дітям, не думаючи про все те, що в змозі дати. Діти не думають, що повертають своїм добрим батькам те, що ті зробили для них, просто тому дають, що люблять їх. Так діти віддають і батьки віддають: віддача взаємна (В. Г. – підкреслено нами). Тут немає ні експлуатації, ні угоди тому, що діти повинні все це їм повернути в подальшому, віддають, тому що так правильно і природно (В. Г. – курсив наш) [10].

Одна із заповідей Іудеїв і Християн стверджує: «Шануй батька твого і матір твою, і добре тобі буде, і довго житимеш на землі», що зокрема означає, що треба любити їх, шанобливо ставитися до них, не ображати, допомагати їм у праці, турбуватися про них, коли вони в біді, а особливо, в час хвороби та їхньої старості [11]. Коран у мусульман не одноразово призиває: «робити добро батькам, а також родичам, сиротам і біднякам» [12].

У цьому контексті український народ з давніх часів шанобливо ставився до батьків, до старших за віком, засуджував глузування з калік і слабких. У кожній українській родині необхідним є високоморальне виховання дітей: піклування про хворих і природу, пошана до старших, любов до праці і знань, естетичні смаки і народний етикет, повага до хліба як основи всього і любов до своєї Батьківщини [13].

Тим самим, усі без винятку релігії та традиції народів на соціальному рівні утверджують взаємну повагу і турботу, в тому числі матеріальну, батьків щодо малолітніх дітей та працездатних дітей стосовно літніх чи хворих батьків.

На жаль, природну традиційну систему забезпечення не працездатних, яку використовувало людство майже 200 тис. років, або 99,999 % свого існування на планеті Земля, в кінці ХІХ століття почали руйнувати в Європі. В 1889 р. канцлер Бісмарк створив перший пенсійний фонд в Пруссії. Пенсії фінансувалися з відрахувань працюючих, пенсійний же вік був встановлений в 70 р. Середня тривалість життя в Німеччині тоді становила близько 45 р. Мало хто доживав в той час до 70 р., тому в народі такі пенсії прозвали «пенсіями для небіжчиків». Сенс пенсій був ясний – якщо людина до пенсії не доживала, то діти не потрібні, а якщо доживала – знову-таки діти не потрібні(В. Г. – курсив наш). Так як утримування пенсіонера вже здійснювати не конкретні особи (діти), а солідарно усі працюючі особи. Виходячи з таких позицій, в той час десять працюючих утримували одного пенсіонера, що не задавало значної шкоди суспільству [14].

Така система успішно забезпечували соціальний прогрес, доки кількість працюючих була великою, а пенсіонерів – незначною. Однак в 1980-1990-х роках ситуація в Європейських країнах кардинально змінилася: завершився демографічний перехід до сім’ї з 1-2 дітьми; зросли тривалість життя й кількість пенсіонерів; зменшилася чисельність працюючих [15]. В цей час переходить на рейки ринкової економіки Китай, промислова продукція з якого на початку ХХІ століття почала поступово витісняти вироблену в Європі і США. Одним із чинником досягнення низької її ціни було відсутність в її собівартості пенсійних виплат.

Однак не це є основним, що визначає соціальний регрес солідарної системи пенсійного забезпечення пенсіонерів в умовах сьогодення. Первинним чинником соціальної небезпеки солідарної системи забезпечення непрацездатних є розрив, між працездатними дітьми і літніми батьками, коли рівень забезпечення останніх ніяким чином не залежить від кількості й успішності їх дітей. Це привело до низки негативних аспектів:

По-перше, це зменшення народжуваності в країнах, в яких існує солідарна система пенсійного забезпечення. Навіщо народжувати дітей, втрачати на це здоров’я, час, кошти, якщо якість життя літніх людей ніяким чином не залежить від цього? Навпаки, багатодітні подружжя, в усіх розвинутих країнах мають рівень доходів більш низький, ніж бездітні, чи з однією дитиною. Іншими словами народжувати дітей стало не вигідно, з усіх можливих матеріальних поглядів.

По-друге, це приводять до не конкурентоспроможності економіки країн, які тотально захопилися солідарною відповідальністю за непрацездатних. Так як в умовах зменшення працюючих осіб, держави усе більше змушені піднімати відсоток відрахування із їх зарплат. В мовах СОТ, вільного міжнародного обігу товарів, капіталу і технологій виграють ті країни, які не використовують публічну систему забезпечення не працездатних (Індія), або охоплюють нею не значний відсоток населення, наприклад як Китай, В’єтнам та інші країни Південно-Східної Азії. В них навантаження на фонд оплати праці є значно меншим, ніж в країнах-учасницях ЄС і США. Усе це разом із зменшенням технологічного відставання проводить до занепаду, спочатку реального сектору виробництва, потім до фінансової несамостійності останніх держав. Якщо ситуація буде таким чином розвиватися, то через пару десятиріч не тільки фінансову політику у світі, але й політичним домінантом стане Китай, та інші країни, які не переобтяжують публічні фінанси пенсійними виплатами.

По-третє, міняється сам менталітет, мислення, філософія громадян (підданих) держав, які отримують достатні для життя пенсії. Вони з кожним поколінням усе менш турбуються про дітей, а зосереджуються на власній персоні. Хочуть жити у власне задоволення. Усе більшої популярності у світі набуває соціальний рух чайлдфрі. Наприклад, в Україні подружжя все частіше відмовляються заводити дітей. Як свідчать результати соціально-демографічного дослідження «Сім’я і діти» Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАНУ, майже півмільйона українців взагалі не бажають мати дітей, причому тільки 17% жінок не народжують через проблеми зі здоров’ям, решті заважає або економічна нестабільність, або особиста філософія [16].

Виходячи з таких філософських поглядів формується перевернута система цінностей, яка полягає в негативному відношенні до багатодітних родин. На жаль, часто можна почути на побутовому рівні про сім’ю, яка має багато дітей: «Понароджувала жебраків».

По-четверте, в умовах діючої солідарної системи забезпечення непрацездатних багатодітні батьки приречені отримувати мінімальні пенсії, так як в них не було ні часу, ні можливості заробляти собі стаж. Що є не тільки не справедливим, але й не контрпродуктивним підходом, наприклад, переважна більшість вихованців у багатодітних родинах, рідко самі мають більше двох дітей. Що вже говорити про тих, кого батьки виховували в сім’ї одного.

Таким чином, діюча в країнах-учасницях ЄС і Україні солідарна система пенсійного забезпечення є соціально небезпечною для Людини, держави і суспільства в цілому з наступних міркувань:

1) вона приводить до зменшення народжуваності, так як з матеріального погляду народжувати дітей є невигідно;

2) приводить до занепаду економіки, у геометричній прогресії погіршення експортного потенціалу держав;

3) приводить до втрати фінансової несамостійності таких держав;

4) формує зміни філософії мислення громадян (підданих), які усе менш турбуються про дітей, а зосереджуються на власному комфорті;

5) формується перевернута система цінностей, яка полягає в негативному відношенні до багатодітних родин;

6) порушується принцип соціальної справедливості: чим більше дітей виховали батьки, тим менша у них солідарна пенсія.

Отже, існуюча в країнах-учасницях ЄС і Україні солідарна система пенсійного забезпечення є соціально небезпечною так як, приводить до зменшення народжуваності, занепаду економіки, втрати фінансової несамостійності, формує філософію чайлдфрі, негативне відношення до багатодітних родин та порушує принцип соціальної справедливості щодо пенсійного забезпечення багатодітних батьків. Усе це разом веде до занепаду класичних соціальних демократичних правових держав ставить під загрозу існування розвинутих націй.

Наш висновок можна критикувати, однак статистика річ вперта. Усі країни-учасниці ЄС і Україна мають прямий, або прихований дефіцит солідарної системи забезпечення непрацездатних. Ніяке підвищення пенсійного віку, чи збільшення вимог до трудового стажу призначення пенсій, вже не врятує Європейські країни від краху солідарної системи пенсійного забезпечення непрацездатних. На слушну думку В. Мельничука вище перераховані заходи мають дуже мало спільного з пенсійною реформою. Вони лише тимчасово полегшують ситуацію, але не вирішують проблеми по суті. Головна ж проблема в самій системі, що загнала себе в глухий кут і з цього кута «хапає за ноги живих»[15].

Перманентне підвищення пенсійних витрат було зумовлене політико-економічною логікою пенсійної системи, створеною наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття в умовах активного розвитку індустріального суспільства й тодішньої пірамідальної демографічної його структури. Але ці витрати стало неможливо профінансувати за рахунок підвищення ставки пенсійного збору, що сягнула свого максимуму, як і рівень підтримуючих трансфертів із боку державного бюджету. І в цьому глибинна суперечність «Бісмарківської» солідарної традиційної пенсійної системи, фундаментальна проблема стійкості такого соціального інституту, як пенсійна система [15].

Науковці і політки пропонують наступні кроки щодо виходу із замкненого кола, а саме запровадження накопичувальних пенсійних систем на базі індивідуальних пенсійних рахунків громадян, кардинальне зменшення, а то й ліквідація в пенсійному забезпеченні перерозподільних елементів солідарної системи. В цьому випадку пенсійна реформа спрямована на радикальне посилення зв’язку між обсягом сплачених внесків до пенсійної системи та пенсійними правами людини. Вона обмежує роль державних солідарних, розподільчих систем і підвищує відповідальність самих працівників та роботодавців, заохочуючи приватні пенсійні заощадження. На зміну обтяжливим солідарним пенсійним системам приходили накопичувальні системи, що ставали до того ж головним джерелом національних інвестицій [15].

Однак і в цьому випадку продовжує діяти трьохрівнева система пенсійного забезпечення: перший рівень – державна обов’язкова система соціальної безпеки громадян, що функціонує за рахунок загальнодержавних податків або зборів; другий – система обов’язкових індивідуальних, персоніфікованих пенсійних накопичень працівників. Пенсійні внески в обов’язковому порядку сплачуються працівниками (чи роботодавцями на користь працівників), накопичуються на їхніх рахунках, інвестуються з метою збереження і примноження; третій – система добровільних приватних пенсійних накопичень. Пенсійні внески з використанням системи податкових та інших пільг добровільно сплачуються працівниками чи роботодавцями на користь працівників до недержавних пенсійних фондів, накопичуються на їхніх рахунках, інвестуються (в акції, облігації, нерухомість, депозити тощо) з метою збереження і примноження [15].

В цій тріаді не заперечно прогресивними є другий та третій рівні пенсійного забезпечення. Проте, на першому рівні в країнах, що переживають соціально-економічну кризу продовжує обслуговуватися переважна кількість пенсіонерів, а ця система за своєю сутністю є солідарною. Якщо це не змінити, то такі країни будуть довго знаходитися в стагнації, а з часом й можуть втратити незалежність.

Висновки. Що треба змінити в державній обов’язковій системі соціальної безпеки громадян?

По-перше, в межах державної обов’язкової система соціальної безпеки громадян повернутися до традиційної системи забезпечення літніх людей за рахунок відрахувань, що сплачують їх діти. Має працювати формула: чим більше дітей і офіційні зарплати отримують працездатні діти тим, вищу пенсію отримують їх літні батьки.

Іншими словами, жорстоко прив’язати пенсію літніх людей до відрахувань, які здійснюють їх діти до державної обов’язкової системи соціальної безпеки. Якщо літні люди не мають працездатних дітей, чи їх відрахувань не достатньо для виплати мінімальної пенсії, то держава повністю чи часткового компенсує різницю. При цьому до пенсіонера чітко доводиться, яка частина пенсії виплачена йому за рахунок дітей, а яка є компенсацією держави;

По-друге, усім без винятку громадянам має бути гарантовано мінімальну пенсія. Літні люди, які не мають дітей, або мають неуспішних дітей, що мало будуть заробляти мають отримувати усю пенсію призначену у відповідності до методики солідарної системи, чи їх частину від держави;

По-третє, виходячи із принципу що «закон зворотної сили не має», треба дуже виважено, справедливо і у відповідності до принципу верховенства права змінювати, вік виходу на пенсію й методику її нарахування.

Що ми маємо на увазі? Ті особи (молодь), які будуть вперше застраховані у державній обов’язковій системі безпеки, мають знати, що строком виходу на пенсію буде певний вік (наприклад 70 р.), а пенсія на першому рівні соціального захисту буде залежати виключно від кількості й успішності їх дітей.

Обов’язкові пенсійні платежі їх дітей до досягнення пенсійного віку будуть персоніфікованими та будуть накопичуватися на їх особистому рахунку та виплачуватися після досягнення пенсійного віку. У випадку смерті одного чи обох батьків пенсійні внески не мають списуватися, а мають розподілятися між родичами за певною методикою з врахування побажання застрахованої особи .

По-четверте, відносно довгий час (приблизно 50 р.) буде існувати перехідний період, коли пенсії будуть нараховувати по старій солідарній і «публічно – патріархальній» (лат. – publicepatriarchalis) пенсійній системі. При цьому розмір пенсій усіх осіб не може бути меншим, ніж призначена за методикою солідарної системи, а стосовно осіб, які виховали декількох успішних дітей, ні чим не обмежена за виключенням розміру внесків їх працюючих дітей.

По-п’яте, враховуючи значний обсяг міжнародної трудової міграції, ООН має прийняти міжнародно-правовий акт, в якому рекомендувати державам пенсійні податки (внески) перераховувати літнім батькам осіб, які їх сплачують не залежно від країни проживання, громадянства (підданства).

Отже, право на пенсійне забезпечення літніх людей за рахунок працюючих дітей має бути визнано ООН та стати абсолютним правом для всієї світової спільноти. Адже в ньому відображається уся двохсот тисячна річна система утримання не працездатних традиція людства, вирішується демографічна криза та втілюється в життя принцип справедливості стосовно батьків, які виховали успішних дітей. Крім того, після ратифікації запропонованого міжнародно-правового акту у сфері «публічно–патріархального» забезпечення непрацездатних осіб, усі економіки держав за цим критерієм будуть в рівних умовах конкурентоздатності.

 

ЛІТЕРАТУРА

 1. Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій від 22.06.2017. № 6614. Верховна Рада України. 2017. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=620882. Порошенко П. Це відновлення справедливості – Президент підписав Закон щодо пенсійної реформи. Офіційне Інтернет-представництво Президент України. 2017. URL: http://www.president.gov.ua/news/ce-vidnovlennya-spravedlivosti-prezident-pidpisav-zakon-shod-438023. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій. Закон України від 03.10.2017 / Голос України офіційне видання від 10.10.2017. № 188

  1. Галунько В. Милько В. Людина і держава: монографія. Київ: Університет Україна, 2014. 158 с.

5. Олланд на два роки впроваджує 75% податок на багатство. IPRESS. 2015. URL: http://ipress.ua/news/olland_rozpoviv_pro_podatok_dlya_milyoneriv_7596.html

  1. Pension. Encyclopedia British. 2017. URL: https://www.britannica.com/topic/pension

7. Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Закон України від 09.07.2003 №1058-IV / Відомості Верховної Ради України. 2003. №№ 49-51, ст. 376

8. Людина і космос:філософськіправові засади колонізації. Інститут публічного права. 2017. URL: http://sipl.com.ua/?p=4379

9. Sangharakshita «Visionand Transformation». Благородный Восьмеричный путь Будды. 2012. URL: http://buddhayana.ru/tl_files/pdf/8/sangharakshita_8.pdf

10. Сангхаракшита. Буддизм. Основы пути. 1992. URL: http://buddhayana.ru/tl_files/pdf/guide_buddhist_path/guide_to_buddhist_path.pdf

11. Десять Заповідей Божих. Уроки Біблії. 2017. UAL: http://bible-lessons.in.ua/dorogovkaz/zapovidi.html

12. Сура аль-Бакара. Коран на русском. Перевод смыслов Э. Кулиева. URL: http://musulmanin.com/suri-002-baqara.html

  1. Алексєєва Т.  Проблеми успадкування духовних ідеалів у сучасному культурно-мистецькому житті України. Житомир: ЖПУ, 2002. 124 с.

14. Как пенси уничтожают великие нации. Германия. Проект пенсионной реформы ВалерияАкпарова. 2012. URL:http://akparov.ru/node/284

15. Мельничук. В. Пенсійна реформа: що робила Європа і що робити нам (ІНФОГРАФІКА). Український тиждень. 2015. URL: http://texty.org.ua/pg/article/textynewseditor/read/60121/Pensijna_reforma_shho_robyla_Jevropa_i_shho

  1. Рух чайлдфрі: Філософія особистого комфорту. RORUM.2013. URL:http://for-ua.com/analytics/2013/03/11/080046.html