Застосування адміністративного договору в Україні

558296_520241131335012_118057277_n

Зі здобуттям Україною незалежності для регулювання суспільних відносин почали застосовуватися принципово-нові методи. Беручи до уваги якісно-новий зміст відносин між державою та особою, що почав формуватися в національному праві, уваги заслуговують адміністративно-правові способи впливу на свідомість та поведінку особи, адже саме вони і визначають якість позитивних змін у системі сучасного державного управління.
Варто зазначити, що донедавна адміністративно-правові відносини мали здебільшого імперативні методи (приписи і заборони) їх регулювання.  проте правове регулювання адміністративних відносин здійснюється не лише з допомогою приписів та заборон, але й дозволів, зокрема, у випадках рівноправності їх сторін, що є характерним для цивільно-правового регулювання.
А тому предметом даного дослідження є обґрунтування доцільності та необхідності використання принципово нового адміністративно-правового методу – адміністративно-правового договору, а також пошук недоліків у процесі його впровадження в практику.
Звичайно, тенденцію до посилення елементів диспозитивності у структурі навіть традиційно імперативних методів можна пов’язати з реалізацією на практиці норм Конституції України, які визнають людину найвищою соціальною цінністю. [1]. На нашу думку, головна  причина останнього полягає у зміні сутності адміністративного права, зміні його призначення, а відповідно і методів його регулювання.
Актуальність даного дослідження пояснюється широким використанням адміністративно-правового договору як повноцінного методу регулювання даних відносин державно-управлінського характеру.
Варто зазначити, що сумніви з приводу доцільності запровадження цього методу лунають не лише від науковців, практиків, а й від політиків, в уявленні яких «владні управлінські функції передбачають безальтернативність поведінки їх учасників» [2].
У цьому випадку варто навести положення ч.2 ст. 143 Конституції України, згідно якої до повноважень обласних та районних рад віднесено, зокрема, затвердження та контроль за виконанням районних і обласних бюджетів, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм [3].
Про можливість використання адміністративних договорів у сфері регулювання адміністративних відносин свідчить і зміст ч.2 ст. 35 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», згідно якої «для здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні органи та організації» [4].
Правове закріплення поняття адміністративного договору наведене у п. 14 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно якого: «адміністративний договір – дво – або багатостороння угода, зміст якої вкладають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди» [5].
Тобто, в цьому випадку мова йде лише про приватноправовий спосіб регулювання адміністративних правовідносин, але не про зміну основоположних принципів адміністративного права. Адже метою адміністративних договорів, здебільшого, є реалізація публічних інтересів, а тому опоненти адміністративного договору стверджують, що саме штучне перебільшення у будь-якому цивільному договорі адміністративної компоненти призведе до того, що в силу правової природи публічності та національних економіко-правових традицій адміністративний інтерес буде витісняти в адміністративному договорі інтерес приватний.
Серед вітчизняних та зарубіжних вчених-адміністративістів існують різні погляди також щодо визнання адміністративного договору однією із форм державного управління, зважаючи, що принцип домовленості сторін у даних правовідносинах відсутній, а отже, договір є юридичним закріпленням цивільно-правових відносин. Істинність у таких судженнях, звичайно, незаперечна, адже в адміністративному праві не буває рівності сторін правовідносин, оскільки держава в особі органу виконавчої влади приписує іншій стороні адміністративних відносин однозначно визначену і абсолютно обов’язкову міру поведінки, вказуючи одночасно чіткий характер і міру покарання з боку держави у разі невиконання припису іншій стороні відносин. Цей принцип нерівності сторін не виключає водночас можливості оскарження дій органу, наділеного владними повноваженнями, в разі перевищення ним цих повноважень [6].
Більшість учених переконані, що адміністративний договір все ж набуває поширення, а відповідно, зростає його значення як форми державного управління та джерела адміністративного права.
Коли ж мова йде про адміністративний договір у програмному документі вдосконалення адміністративного права України – Концепції адміністративної реформи в Україні, то логічним є питання, чому про даний метод там не зазначено? Насправді, цього і не варто було б очікувати, адже закладаючи основу для демократичних перетворень у цій сфері, адже законодавець міг оминути увагою це питання. Хоча, змістом проведення другого етапу адміністративної реформи є формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління. На це вказують також принципи проведення реформи: «держава постійно прагне дерегулювання, тобто передачі своїх функцій механізмам ринкової саморегуляції і недержавним інституціям» [7].
Проте, як і будь-яке нововведення, впровадження адміністративного договору в практику стикається з певними складнощами. Зокрема, принципове несприйняття даного правового інструменту представниками влади; певну неврегульованість деяких аспектів реалізації адміністративних договорів, зокрема, в законодавстві немає чіткого розмежування та класифікації адміністративних договорів, саме це, на думку науковців, не дає можливості чітко визначити, коли, ким і на яких умовах певний договір може бути укладений. Це, на нашу думку, допускає свободу розсуду, багатоваріантний вибір органу управління при укладенні адміністративного договору, що в свою чергу цілком ймовірно може призвести до поширення корупції.
Відтак, процес демократизації суспільних відносин в Україні спонукає науковців і законодавців до розробки та оновлення існуючих методів адміністративного права як важливого засобу державного управління. Одним з таких нововведень є адміністративний договір, що дає можливість по-новому поглянути на сутність адміністративного права, не роблячи поспішних висновків. Як і все нове, запровадження нового методу регулювання не змогло обійтися без типових недоліків – недостатнього розуміння з боку законодавця, а також певних процедурних моментів. Та в будь-якому випадку, адміністративний договір вже міцно вкорінився в системі здійснення державного управління, а тому він є закономірною вимогою прогресу і демократичних перетворень у системі здійснення державної влади в Україні.
Список використаних джерел
1.Шевелін Д. А. Диспозитивність в адмістративному праві – нові ознаки методу правового регулювання // Форум права. – 2008. – №1. – С. 453-458
2.Стенограма пленарного засідання Верховної Ради України 20 червня 2003 р. // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://static.rada.gov.ua/zakon/skl4/3session/ STENOGR/20060303_64.htm
3.Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.// ВВР.– 1996.– №30.– Ст. 141.
4.Закон України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 року// Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, N 20-21, ст.190
5.Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року // Відомості Верховної Ради, 2005, N 35-36, N 37, ст.446
6.Берлач А.І. Адміністративне право України: Навч. посіб. для дист. навч. – К.: Ун-т “Україна”, 2005. – 472 с.
7.Указ Президента України «Про заходи щодо Концепції адміністративної реформи в Україні» від 22 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. – 1999.– №21.– Ст. 32