Тел: +3 8(044) 228-10-31
Пошта: sipl@email.ua

Метод адміністративного права

Валентин Галунько

Під методом правового регулювання розуміють сукупність способів, прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини (метод правового регулювання відповідає на запитання «як»?). Він несе основне навантаження в динаміці, «роботі» права, показує, як регулюються суспільні відносини, якими прийомами та способами[1].

Як відомо з теорії права, первинними (загальними) в юриспруденції є два методи правового регулювання:

по-перше – імперативний (централізований, наказовий), побудований на засадах типу «влади-підпорядкування», на відносинах субординації суб’єктів та об’єктів управління (у його здійсненні широко застосовуються засоби заборони, розпорядження, примусу та юридичної відповідальності);

по-друге – диспозитивний (децентралізований, автономний), який ґрунтується на юридичній рівності суб’єктів правовідносин, свободі їх волевиявлення у здійсненні юридичних дій. Він припускає надання учаснику правових відносин суб’єктивних прав – уповноваження чи дозволу.

Найбільш рельєфно первинні методи віддзеркалено саме в адміністративному праві (імперативний) та цивільному (диспозитивний). Унаслідок цієї обставини зазначені галузі набули значення провідних або профільних з юридичного погляду, а за основними методами закріпилися назви адміністративно-правовий і цивільно-правовий[2].

Таким чином, провідним методом адміністративного права є одно­йменний за назвою адміністративно-правовий метод регулювання суспільних відносин.

Адміністративно-правовий метод – це сукупність способів, прийомів, засобів впливу суб’єктів публічної адміністрації на об’єкти публічного управління, за допомогою яких установлюється юридично владне та юридично підвладне становище сторін у правовідносинах.

Відносини, які виникають під впливом адміністративно-правого методу регулювання, характеризуються нерівністю сторін і мають назву відносин «влади-підпорядкування».

У юридичному аспекті зміст відносин влади-підпорядкування означає таке:

1) суб’єкт публічної адміністрації на основі наділення правом установлює обов’язкові для виконання об’єктами управління вимоги;

2) об’єкт публічного управління зобов’язаний виконувати законні вимоги суб’єкта публічної адміністрації;

3) ці відносини не вимагають і не виключають організаційної підпорядкованості, однак рішення суб’єкта публічного управління є в будь-якому передбаченому законом разі обов’язковим для виконання об’єктом.

Тим самим у широкому розумінні під час застосування адміністра­тивно-правого методу регулювання рівність прав суб’єктів і об’єктів публічного управління не порушується[3].

Адміністративно-правому методу правового регулювання притаманні такі риси:

1) адміністративно-правове регулювання передбачає однобічність владного виявлення суб’єкта публічного управління щодо об’єкта управління;

2) провідними засобами його реалізації є заборони, зобов’язання, примус та юридична відповідальність;

3) між суб’єктом та об’єктом публічного управління, як правило, відсутня організаційна підпорядкованість (крім випадків адміністративного впливу вищих органів на нижчі);

4) в умовах правової демократичної держави авторитарний (імпера­тивний) спосіб впливу суб’єктів публічного управління на об’єкти урівноважується суворим дотриманням першими принципу законності та можливості багатоступеневого оскарження дій суб’єктів публічного управління;

5) відносини «влади-підпорядкування» не виключають на певних етапах адміністративно-правових відносин використання диспозитивного методу регулювання суспільних відносин (наприклад, під час укладання адміністративних договорів, надання адміністративних послуг).

Отже, основним методом адміністративного права є адміністра­тивно-правовий метод правового регулювання суспільних відносин, зміст якого полягає в тому, що суб’єкт публічного управління наділений владною компетенцією, а об’єкт управління зобов’язаний виконувати його законні вимоги.

В умовах демократичної правової держави цей метод утратив авторитарні ознаки, оскільки урівноважується суворим дотриманням суб’єктами публічного управління законності та можливістю об’єкта публічного управління оскаржити їх діяння в декількох незалежних інстанціях.

Якщо підсумувати все сказане про метод адміністративного права, то його можна визначити як метод «влади-підпорядкування». Цей метод адміністративного права є пріоритетним, але не єдиним. Не всі відносини в галузі адміністративного права побудовано за схемою «влади-підпорядкування», тобто вертикально.

В адміністративному праві існує чимало ситуацій, коли необхідно регулювати так звані горизонтальні суспільні відносини, сторони яких перебувають на одному ієрархічному рівні (наприклад, два міністерства –МНС і МВС). Інший приклад: усі адміністративні послуги, які надаються суб’єктами публічної адміністрації, передбачають не однобічний вплив уповноваженого суб’єкта на підпорядкований об’єкт, а їх двосторонню взаємодію[4]. Ось тоді й виникає потреба в інших засобах адміністративно-правового регулювання, якими є взаємодія, узгодження, координація, угода, адміністративний договір тощо.

Тим самим в умовах сьогодення відбувається трансформація методу адміністративного права, за якої традиційний для адміністративного права імперативний метод регулювання доповнюється елементами диспозитивного методу. Зокрема дедалі більшого значення набуває використання загальних дозволів, що може розцінюватись як ключовий напрямок трансформації методу цієї галузі права, що відбувається в сучасних умовах її розвитку та реформування. Яскравим прикладом використання в адміністративно-правовому регулюванні загальних дозволів є надання суб’єктами публічної адміністрації фізичним і юридичним особам адміністративних послуг.

Водночас забезпечується режим суворого дотримання суб’єктами публічної адміністрації взятих на себе обов’язків за допомогою засобів адміністративного оскарження їхніх нормативно-правових актів, адміністративних дій та судового захисту порушених цими актами або діями прав і свобод фізичних і юридичних осіб.

Отже, метод адміністративного права – це комплексний метод, у якому поряд з імперативним використовуються елементи диспози­тивного методу правового регулювання.

[1] Скакун О.Ф. Теорія держави і права : [підручник] / Ольга Федорівна Скакун. – Харків : Консул, 2006. – С. 241.

[2] Колпаков В.К. Адміністративне право України : [підручник] / В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – С. 36.

[3] Прикладом таких правовідносин може бути вимога поліцейського (суб’єкта публічного управління) до фізичної особи (об’єкта публічного управління) припинити дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян. Фізична особа зобов’язана підкоритися законній вимозі поліцейського, оскільки останній наділений законом владною компетенцію попереджати правопорушення, а в разі недієвості переконання – застосовувати заходи адміністративного примусу.

У вузькому розумінні юридична рівність відносин під час застосування адміністративно-правого методу регулювання відсутня. Проте це не означає, що порушується загальноправовий принцип рівності, відображений у ст. 21 Конституції України: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах». У момент протиправної поведінки, коли особа порушує права інших осіб, вона через закон делегує органам виконавчої влади право застосувати щодо неї владу. Але після виконання законних вимог фізичні чи юридичні особи мають право оспорити законність будь-яких дій чи (бездіяльності) суб’єктів публічної адміністрації в декількох інстанціях – у вищого керівництва, прокуратурі, адміністративному суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в Європейському суді з прав людини. Крім того особа, яка вважає, що її права порушено, може звернутися за правовою допомогою до численних правозахисних громадських організацій, висвітлити питання порушення її прав у засобах масової інформації та ін.

[4] Соколов В. Застосування міжгалузевої аналогії закону в адміністративному судочинстві / В. Соколов // Юридичний вісник України від 26 березня. – 1 квітня 2011 р. –№ 13 (821).

Яндекс.Метрика
Яндекс.Метрика