Тел: +3 8(044) 228-10-31
Пошта: sipl@email.ua

Історія адміністративного права України

Валентин Галунько

Сучасне адміністративне право базується на багатовіковому історично-правовому досвіді українського народу від періоду Київської Русі до сьогодення. Проте безпосередньо адміністративне право виникає не так давно порівняно з цивільним правом – на початку ХХ століття, коли воно замінило поліцейське право.

Основним недоліком поліцейського права була концепція поліцейської опіки державної влади над «незрілими» підданими – теорія евдемонізму (від гр. Έυδαιμονα – «загальне благо, щастя»), за якою влада менш за все піклувалася про підвищення правового рівня населення. Проблема усвідомлення суспільної самосвідомості та самодіяльності народу не тільки не складала завдання поліції, а навпаки – суперечила одній з основних вимог благочинства: «не розраховувати на покору підданих, а формувати її на неможливість опору»[1].

На початку XX століття за основу нової галузі права –адміністра­тивного права – було взято виділення та подальший розвиток зі сфери державного (конституційного) права положень щодо внутрішнього публічного управління, куди вписалися норми поліцейського права, що відповідали вимогам правової держави – верховенству права й підпорядкуванню державного управління закону.

Трагічний період національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. характеризується прогресивними намаганнями різних урядів (Центральна Рада УНР, Гетьманат Української держави, Директорія УНР) втілити в життя кращі вітчизняні та європейські напрацювання теорії адміністративного права. Одним із найбільших здобутків у галузі адміністративно-правової практики була поява в Україні адміністративної юстиції. Так, утворений в УНР Генеральний Суд мав у своєму складі Адміністративний відділ (за правління П. Скоропадського перетворений на Генеральний Адміністра­тивний Суд). А в часи Директорії було відновлено діяльність цього суду у складі Генерального Суду. Як навчальна дисципліна, адміністративне право посіло важливе місце й у навчальному процесі[2].

У листопаді 1920 р. армія Директорії залишила територію України. Влада в державі повністю перейшла до рук більшовиків. За таких обставин головним акцентом радянського права, на відміну від адміністративного права цивілізованих країн, стає не ідея захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, а охорона колективних (неперсоніфіко­ваних) інтересів, оскільки псевдосоціалістичний устрій має своїм стрижнем не індивіда з його уявлюваними правами, а колектив. [3]

У перші десятиліття входження України до складу Радянської імперії, адміністративне право на «легальному положенні» існувало лише до 1928 року, потім до 1937 року воно було під забороною. Радянський режим замінив суспільні відносини, які мали регулюватися адміністративно-правовими нормами, кримінальним правом, засудивши за адміністративною процедурою згідно з кримінальним законом мільйони українців, апогеєм чого став голодомор 1932-1933 рр.

Після заснування ООН (1946 р) режим в УРСР почав деякою мірою дотримуватися Конституції, що дозволило розвиватися й адміністративному праву. Завдяки праці вчених, а також деякому пом’якшенню тоталітарного режиму адміністративне право стає провідною галуззю юриспруденції. Навчальна дисципліна «Радянське адміністративне право» викладається у всіх юридичних навчальних закладах України[4].

Після прийняття 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України та проведення всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. наша країна стала на самостійний державницький шлях.

Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., ознаменувала нову епоху, відповідно до якої людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. З розвитку конституційних положень розвиватися наука адміністративного права.

Наріжним стрижнем стало те, що цей процес розробляється крізь призму вищезазначеного «людиноцентристського» призначення держави і права. У теорії адміністративного права найбільш влучно такий підхід розкрив В. Авер’янов, який вважає, що вітчизняне адміністративне право за своїм «духом», ідеологією має бути орієнтовано на забезпечення прав та інтересів людини, їх ефективний захист, а не на задоволення потреб держави, державного управління (фактично державного апарату). Відповідно ним запропоновано в основу адміністративно-правової доктрини вітчизняного адміністративного права покласти «людиноцентристську» ідеологію, згідно з якою держава має «служити» інтересам громади, тобто діяти на благо людини шляхом усебічного забезпечення пріоритету її прав, свобод та інтересів у сфері діяльності публічної адміністрації (органів виконавчої влади та місцевого самоврядування).

Важливим етапом реального забезпечення прав, свобод і законних інтересів громадян України стала ратифікація Верховною Радою 17 липня 1997 р. № 475 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до цієї Конвенції.

Можна виділити такі основні історичні етапи розвитку адміні­стративного права України:

– 1905-1928 рр. – виділення з державного (кон­ституційного) права та подальший розвиток проблем внутрішнього державного управління;

– 1928-1936 рр. – офіційна заборона адміністративного права, коли адміністративні процедури протиправно стали складовою кримінального права, що призвело до знищення мільйонів українців;

– 1936-1996 рр. – відновлення, розвиток і занепад управлінського адміністративного права;

– з 1996 р. – зародження і розвиток «людино­центристського» адміністративного права України, коли законний інтерес громадянина став мати вищу цінність, ніж публічний.

Отже, адміністративне право України виникло в процесі виділення та подальшого розвитку з конституційного права сфери внутрішнього публічного управління, куди вписалися норми поліцейського права, що відповідали вимогам правової держави (верховенству права й підпорядкуванню публічної адміністрації закону), та наповнилося в умовах сьогодення людиноцентристськими положеннями, заснованими на стандартах адміністративного забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

[1] Єлістратов А.І. Адміністративне право : лекції / ред. та упоряд. В.В. Галунько, С.В. Діденко. – Херсон : ВАТ ХМД, 2007. – С. 45-46.

[2] Гриценко І. С. Становлення і розвиток наукових поглядів на основні інститути вітчизняного адміністративного права : дис. … доктор. юрид. наук : спец. – 12.00.07 / Іван Сергійович Гриценко. – К., 2004. – С. 42-43

[3] Адміністративне право України : Академічний курс : [підруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закл. : у 2 т.] / [Авер’янов В. Б., Битяк Ю. П., Зуй В. В. та ін.] ; голова ред. кол. В.Б. Авер’янов. – К. : Юридична думка, 2004.– Т. 1 : Загальна частина. – С. 39-40.

[4] Советское административное право : [учеб. для юрид. ин-тов и фак.] / [Ю.П. Битяк, Г.П. Бондаренко, А.С. Васильев и др.] ; под ред. Р.С. Павловского. – К. : Вища шк., 1986.– 415 с.

Яндекс.Метрика
Яндекс.Метрика