Тел: +3 8(044) 228-10-31
Пошта: sipl@email.ua

Адміністративно-правова норма

Первиною складовою будь-якого права, зокрема й адміністративного, є його норма. У теорії права під його нормою розуміють загальнообов’язкове правило поведінки, яке встановлено або санкціоновано державою і за порушення якого держава застосовує державний примус[1]. В юридичній літературі з адміністративного права на зазначену категорію існують сталі погляди. Найбільш же вдало її розкрито в академічному курсі з «Адміністративного права України» (голова редколегії В. Авер’янов)[2]. З урахуванням положень, викладених у ньому, визначимо основні особливості адміністративно-правової норми:

1) вона встановлюється Конституцією та іншими законами України, Загальною декларацією з прав людини ООН, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод Ради Європи, іншими ратифікованими Верховною Радою України міжнародними правовими актами, підзаконними нормативними правовими актами публічної адміністрації;

2) її зміст зумовлюється своєрідністю положення суб’єктів і об’єктів управління в публічному праві: суб’єкти публічного управління наділяються юридично-владними повноваженнями, а об’єкти управління зобов’язані виконувати їх законні вимоги;

3) вона визначає міру встановленої свободи для об’єктів публічного управління, які не є владними, та суворо регламентовані дії для суб’єктів публічної адміністрації;

4) через її опосередкування забезпечуються публічні права й свободи людини і громадянина, нормальне функціонування громадянського суспільства та держави;

5) за її порушення застосовується державний примус[3].

Норми адміністративного права забезпечують людині не лише міру особистої свободи, але й визначену підтримку з боку правлячої влади. Цю підтримку публічна адміністрація зобов’язана надати в разі, коли:

1) для задоволення природних невід’ємних потреб людині недостатньо її власних зусиль чи добровільної допомоги громадськості (наприклад, забезпечення в холодну пору року безхатченків обігрівом і харчуванням);

2) засоби для задоволення потреб людини можуть бути забезпечені не інакше як у примусовому порядку (наприклад, держава засобами державного примусу змушує злісних неплатників сплатити податки чи інші обов’язкові соціальні платежі та спрямовує їх на виплату соціальної допомоги).

В юридичній літературі існують різні класифікації адміністративно-правових норм. Найбільш часто здійснюються вони за критеріями функціонального призначання, ступеня загальності, спрямованості змісту, форми припису, за межами дії та повнотою викладення змісту.

За функціональним призначенням виділяють регулятивні та охоронні; за змістом – матеріальні та процесуальні; за ступенем загальності – загальні, міжгалузеві, локальні.

За спрямованістю змісту адміністративно-правові норми поділяють на види, які визначають правовий статус суб’єктів і об’єктів адміністративно-правових відносин, форми і методи адміністративної діяльності, порядок проходження державної служби; забезпечують законність у державному управлінні; регулюють публічне управління в окремих галузях (сферах); визначають підстави притягнення до адміністративної відповідальності та процедурні питання її реалізації.

За формою припису адміністративно-правові норми класифікують на зобов’язальні, які зобов’язують здійснити певні дії; заборонні (забороняють вчиняти певні дії); дозвільні (повноважні, правоможні, диспозитивні), що надають дозвіл діяти в межах норми, вчиняти активні дії; стимулювальні (заохочувальні), що забезпечують вплив на поведінку учасників право­відносин за допомогою засобів морального і матеріального характеру.

Адміністративно-правові норми поділяються за межами дії – у просторі, часі та за колом осіб. За повнотою викладення змісту виділяють абсолютно визначені та відносно визначені; відсильні та банкетні.

Більшість адміністративно-правових норм мають імперативну природу, що виявляється у прямих приписах, які зобов’язують публічну адміністрацію діяти тільки певним чином без вибору варіанта поведінки, а об’єкту публічного управління забороняють здійснювати шкідливі діяння, надаючи певні межі для вибору варіанта поведінки.

Структура (внутрішня форма) адміністративно-правової норми –це об’єктивно зумовлена потребами адміністративно-правового регулювання внутрішня організація, що передбачає поділ на окремі елементи, пов’язані між собою. Як правило, вона складається з гіпотези, диспозиції та санкції.

Г і п о т е з а – частина адміністративно-правової норми, в якій зазначаються обставини, вказуються умови, за настання яких можна чи необхідно виконувати правило, що міститься в диспозиції. Призначення гіпотези – визначити сферу та межі регулятивної дії диспозиції адміністративно-правової норми.

Установлюючи обставини і сферу дії норми, гіпотеза одночасно окреслює коло суб’єктів відносин, яких диспозиція «пов’язує» взаємними правами та обов’язками. Іншими словами, за допомогою гіпотези передбачений диспозицією абстрактний варіант поведінки пристосовується до конкретних осіб, до того чи іншого життєвого випадку, події, дії, місця, часу, віку й інших конкретних життєвих обставин.

За будовою гіпотези поділяються на прості та складні. Проста гіпотеза припускає якусь одну умову, через яку реалізується юридична норма. Якщо гіпотеза пов’язує дію адміністративно-правової норми з наявністю двох чи більше умов, вона називається складною. Різновидом складної гіпотези є альтернативна гіпотеза. Її складність полягає в тому, що вона також передбачає дві чи більше умови здійснення правової норми, але для вступу норми права в дію досить однієї з наведених у ній фактичних обставин.

За формою вираження гіпотези поділяються на абстрактні й казуальні. Абстрактна гіпотеза, вказуючи на умови дії адміністративно-правової норми, акцентує увагу на їх загальних, родових ознаках. Казуальна гіпотеза пов’язує реалізацію юридичної норми з окремими чітко визначеними певними випадками, які важко чи неможливо відобразити за допомогою абстрактної гіпотези.

Д и с п о з и ц і я – частина адміністративно-правової норми, в якій записано саме правило поведінки, виражене в юридичних правах і обов’язках суб’єктів та об’єктів публічного управління. Це центральна, основна частина адміністративно-правової норми, яка вказує на дозволену (необхідну) чи неприпустиму поведінку.

Вона є головним елементом, серцевиною адміністративно-правової норми. За формою вираження диспозиції поділяються на уповноважувальні, зобов’язувальні та заборонні.

Уповноважувальні надають об’єктам публічного управління право на здійснення передбачених для них позитивних дій, визначають той чи інший варіант їхнього можливого, дозволеного поводження. Ці диспозиції містять слова вправі, має право, може. Зобов’язувальні покладають на суб’єктів обов’язок здійснення визначених в нормі позитивних дій, наказують здійснити той чи інший варіант належного поводження. Ці диспозиції містять слова зобов’язаний, повинен, підлягає. Заборонні містять заборону здійснення визначених у нормі протиправних дій (чи бездіяльності). Такі диспозиції містять вимогу утримуватися від певного варіанта негативного поводження, що законом визнається правопорушенням. Як правило, ці диспозиції містять слова забороняється, не вправі, не може, не дозволяється.

За способом викладення диспозиція може бути прямою (прямо вказує на права й обов’язки), альтернативною та бланкетною. Альтернативна дає можливість учасникам правових відносин варіювати свою поведінку в межах, установлених адміністративно-правовою нормою. Бланкетна містить правила поведінки в найзагальнішій формі, відсилаючи суб’єкт реалізації до інших правових норм.

У разі порушення диспозиції правової норми вступає в дію передбачена цією нормою санкція.

С а н к ц і я – частина адміністративно-правової норми, в якій закріплено заходи державного примусу в разі невиконання обов’язків, якщо вимоги диспозиції не дотримуються. Санкція реалізується у разі протиправної, винної, суспільно небезпечної малої важкості (шкідливої) діяльності чи бездіяльності.

Призначення санкції – забезпечувати реалізацію диспозиції. За ступенем визначеності адміністративно-правові санкції, як правило, є відносно визначеними та альтернативними. Відносно визначені санкції встановлюють нижчу та вищу чи лише вищу межі заходу державного впливу на правопорушника. Альтернативні санкції дозволяють вибрати з двох чи кількох можливих варіантів заходу державного впливу якийсь один –найбільш відповідний конкретним обставинам скоєного правопорушення.

Приклади:

1) дрібне викрадення чужого майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати (диспозиція) – тягне за собою накладення штрафу від десяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до одного місяця з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, або адміністративний арешт на строк від п’яти до десяти діб (відносно визначена, альтернативна санкція). Викрадення чужого майна вважається дрібним, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (проста гіпотеза)[4];

2) порушення правил охорони ліній і споруд зв’язку або пошкодження кабельної, радіорелейної, повітряної ліній зв’язку, дротового мовлення або споруд чи обладнання, які входять до їх складу (диспозиція), якщо воно не викликало припинення зв’язку (гіпотеза), – тягне за собою накладення штрафу у розмірі від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (відносно визначена санкція)[5].

На відміну від класичної, що має трьохелементну структуру, частіше використовується адміністративно-правова норма, що складається з двох елементів (гіпотези і диспозиції або диспозиції і санкції), а інколи – і з одного елементу – диспозиції.

Приклади: 1) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовому безоплатному переданні цього предмета у власність держави за рішенням суду (диспозиція). Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України (гіпотеза)[6];

2) знищення або пошкодження підросту в лісах (диспозиція) тягне за собою накладення штрафу на громадян від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (санкція)[7];

3) державний нагляд (контроль) здійснюється за місцем провадження господарської діяльності суб’єкта господарювання або його відокремлених підрозділів, або у приміщенні органу державного нагляду (контролю) у випадках, передбачених законом (альтернативна диспозиція)[8].

Слід звернути увагу на особливості структури адміністративно-процесуальних норм. Маючи тричленну структуру, як і норми матеріального права, вони визначаються гіпотезою, диспозицією та санкцією норм матеріального права і є формами їхньої реалізації. Обставини реалізації гіпотези, диспозиції, санкції матеріальної адміністративно-правової норми можуть стати умовами гіпотези такої норми. Норма адміністративного права ніби «є присутньою» у гіпотезі адміністративно-процесуальної норми.

Отже, адміністративно-правова норма – це встановлене, санкціоноване або ратифіковане державою, формально визначене, юридично обов’язкове, охоронюване засобами державного примусу правило поведінки учасників адміністративно-правових відносин з метою забезпечення публічних прав та свобод людини і громадянина, нормального функціонування громадянського суспільства та держави.

[1] Теорія держави і права : [термінологічний словник] / [Пихтін М.П., Галунько В.В., Новіков М.М., Новікова М.М., Онищук О.О.] ; за заг. ред. В.В. Галунька. – Херсон : ХЮІ ХНУВС, 2011. – С. 107.

[2] Адміністративне право України : Академічний курс : [підручник для студ. юрид. спец. вищих навч. закл.] : [у 2 т.] / [Авер’янов В.Б., Битяк Ю.П., Зуй В.В. та ін.] ; голова ред. кол. В.Б. Авер’янов. – К. : Юридична думка, 2004.– Т. 1 : Заг. частина. – С. 110-111.

[3] Приклади: 1) порушення правил благоустрою територій міст та інших населених пунктів, а також недотримання правил щодо забезпечення чистоти і порядку в містах та інших населених пунктах – тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 152 КУпАП.); 2) кожний громадянин, який досяг визначеного законом віку, не має медичних протипоказань і пройшов повний курс навчання за відповідними програмами, може в установленому порядку отримати право на керування транспортними засобами відповідної категорії (ст. 15 Закону України від 30 червня 1993 р. № 3353-XІІ «Про дорожній рух»).

[4] Див. ст. 51 КУпАП «Дрібне викрадення чужого майна».

[5] Див. ст. 147 КУпАП «Порушення правил охорони ліній і споруд зв’язку».

[6] Див. ст. 29 КУпАП «Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення».

[7]  Див. ст. 66 КУпАП «Знищення або пошкодження підросту в лісах».

[8] Див. ст. 4 Закону України від 5 квітня 2007 р. № 877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Яндекс.Метрика
Яндекс.Метрика