Тел: +3 8(044) 228-10-31
Пошта: sipl@email.ua

Адміністративно-правові відносини

У будь-якому суспільстві існують різноманітні відносини між окремими особами та різними об’єднаннями людей. Усі вони до певної міри упорядковані, організовані, значна частина з них регулюється нормами права. Головне призначення норм права – бути регулятором суспільних відносин. Регулюючи ті чи інші відносини, воно надає їм правового характеру, правової, юридичної форми. У результаті цього вони й стають правовими. Таким чином, у загальному розумінні правові відносини – це суспільні відносини, урегульовані правом. Вони є наслідком дії права. Але правові відносини з’являються не лише тому, що діють правові норми, а й тому, що певні суспільні відносини об’єктивно потребують правової регламентації, не можуть нормально розвиватися без неї.

Адміністративно-правові відносини відображають вплив адміністра­тивно-правових норм на поведінку суб’єктів та об’єктів публічного управління, через що між ними виникають сталі правові зв’язки публічно­владного характеру. Іншими словами, адміністративно-правова норма містить абстрактну конструкцію адміністративно-правового відношення.

Сутність такої конструкції полягає в тому, що адміністративно-правова норма від імені держави визначає належну поведінку кожного зі своїх адресатів. Вона встановлює обов’язкові правила, за якими відбувається «спілкування». Ці правила формулюються у вигляді взаємних прав і обов’язків.

Отже, адміністративно-правові відносини у вузькому розумінні – це суспільні відносини, урегульовані нормами адміністративного права.

Що стосується широкого розуміння, то передусім звернемося до класичного розкриття цієї категорії А. Єлістратовим, який вважав, що норми адміністративного права регулюють публічноправові відносини у сфері внутрішнього державного управління[1].

Адміністративно-праві норми врегульовують відносини між:

1) публічною адміністрацією та фізичними особами (громадянами, іноземцями, особами без громадянства);

2) публічною адміністрацією та юридичними особами, які не мають владного статусу, та фізичними особами зі спеціальним невладним статусом (наприклад, фізичних осіб-підприємців);

3) між вищими та нижчими органами й посадовими особами публічної адміністрації.

Тим самим загальним для всіх видів адміністративно-правових відносин є те, що як мінімум однією зі сторін є суб’єкт публічної адміністрації, наділений народом України владною компетенцією.

Наступною провідною рисою адміністративно-правових відносин є їх правова природа. Так, з домаганнями агентів влади, які спираються не на закон, а на особистий розсуд, ми не можемо рахуватися в адміністративному праві. Іншими словами, суспільні відносини, які спираються не на право, а на розсуд суб’єктів публічної адміністрації, не можуть вважатись адміністративно-правовими – вони, якщо не є протиправними, належать до предмета державного управління.

Наука адміністративного права вивчає публічні правовідносини. Нам уже відомо, що змістом відносин між представником публічної влади та об’єктами публічного управління завжди є публічний інтерес. Публічний характер досліджуваних правовідносин відрізняє адміністративне право від приватних галузей права, що досліджують приватні відносини окремих осіб між собою[2].

Адміністративно-правові відносини характеризуються такими особливостями:

1) вони нерозривно пов’язані з адміністративно-правовими нормами, виникають і здійснюються на їх основі;

2) основною їх метою є забезпечення прав та свобод людини і громадянина, нормальне функціонування громадянського суспільства та держави;

3) вони врегульовують широке коло суспільних відносин між публічною адміністрацією та об’єктами публічного управління;

4) провідною рисою адміністративно-правових відносин є їх публічна природа, вони виникають з ініціативи будь-якої сторони, при цьому згода іншої сторони, як правило, не є обов’язковою;

5) адміністративно-правові відносини є переважно виконавчо-розпо­рядчими: у вузькому розумінні суб’єкти публічного управління наділені владною компетенцією, а об’єкти зобов’язані виконувати їх законні вимоги; поряд із цим за широкого підходу сторони адміністративно-правових відносин завжди мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, які взаємопов’язані між собою: кожному суб’єктивному праву однієї сторони відповідає юридичний обов’язок іншої, і навпаки;

6) вони мають свідомо-вольовий характер, адже держава через видання відповідних адміністративно-правових норм виражає свою волю народу України, учасники цих відносин здійснюють своє волевиявлення, усвідомлюють значення своїх дій та можуть нести за них відповідальність;

7) адміністративно-правові відносини охороняються державою, яка сприяє здійсненню суб’єктивних публічних прав та юридичних обов’язків, а в разі правопорушення притягує винну особу до адміністративної чи іншої юридичної відповідальності;

8) не належать до адміністративно-правових відносини між публічної адміністрацією та об’єктами публічного управління, якщо вони не засновані на праві.

Структура адміністративно-правових відносин характеризується взаємопов’язаністю всіх її складових компонентів, якими є суб’єкти, об’єкти, зміст правовідносин та юридичні факти.

Суб’єкти правовідносин – це учасники адміністративно-правових відносин, які мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки й наділені специфічними юридичними властивостями.

Іншими словами, до суб’єктів адміністративно-правових відносин належать як суб’єкти публічної адміністрації, так і об’єкти публічного управління.

Об’єкти правовідносин – це те, на що спрямовано інтереси суб’єктів, з приводу чого останні вступають в адміністративно-правові відносини. Між цими елементами існує нерозривний зв’язок. Суб’єкти адміністративно-правових відносин вступають у них з метою задоволення своїх інтересів і потреб, які опосередковують об’єкти адміністративно-правових відносин. Виникнення у суб’єктів взаємних прав і обов’язків можливе лише на підставі настання певних юридичних умов юридичних фактів, закріплених у гіпотезах адміністративно-правових норм.

Суб’єкти завжди вступають у правові відносини заради задоволення різних матеріальних, економічних, культурних, політичних або інших інтересів і потреб. Для досягнення цієї мети суб’єкти адміністративно-правових відносин здійснюють певні дії, спрямовані на досягнення корисного для них результату. Цей результат і є об’єктом адміністративно-правових відносин.

Об’єктом адміністративно-правових відносин є те матеріальне або нематеріальне благо, на використання чи охорону якого спрямовано суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників адміністративно-правових відносин. Це блага матеріальні або нематеріальні, а також певні дії, заради яких суб’єкти вступають в адміністративно-правові відносини.

Об’єктом адміністративно-правових відносин може бути все, що здатне служити здійсненню публічних інтересів. У цій ролі можуть бути права людини і громадянина, право власності й послуги інших осіб. Права людини і громадянина стають об’єктом адміністративного права, оскільки є природними; законодавець через Конституцію України та інші закони їх встановлює та визначає межі, в яких ними можна беззаперечно користуватися. У такий спосіб об’єктами адміністративного права стає вся палітра прав, визначених у розділі першому та другому Конституції України.

Зокрема це право людини на життя, здоров’я, честь, гідність, особисту недоторканність, свободу пересування, свободу слова, зібрань, право особисто та разом з іншими володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї творчої інтелектуальної діяльності, право займатися підприємницькою діяльністю.

Серед права власності особливий інтерес як об’єкт публічного права становлять речі, що перебувають поза цивільним обігом, – публічні будівлі, бібліотеки, музеї, вулиці, мости, канали, судноплавні ріки, парки і т. ін. Останні об’єкти переважно не стають угодами між приватними особами, але є засобом забезпечення публічного інтересу. Послугами, що спеціально цікавлять нас в адміністративному праві, є різноманітні адміністративні сервісні послуги, які надаються фізичним і юридичним особам публічною адміністрацією.

Об’єкти адміністративного права поділяються на:

– нематеріальні особисті блага людини – життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність, безпеку, свободу пересування та ін.;

– матеріальні – предмети матеріального світу, створені природою чи людиною (наприклад, національні заповідники, державні або такі, що мають стратегічне значення, підприємства, радіоактивні та інші небезпечні речовини; дороги, мости, парки, бібліотеки, державні навчальні заклади тощо);

– цінні папери, офіційні документи – національна грошова одиниця, валюта, паспорти, дипломи, сертифікати, лотерейні білети та ін.

– продукти духовної та інтелектуальної творчості (твори літератури, мистецтва, живопису, музики, наукові винаходи і раціоналізаторські пропозиції, корисні моделі тощо);

– дії суб’єктів адміністративно-правих відносин, коли суб’єкт чи об’єкт публічного управління має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання певних дій (наприклад, наряд міліції патрульної служби має право перевіряти у громадян за підозри у вчиненні правопорушень документи, що посвідчують їх особу, а також інші документи, необхідні для з’ясування питання щодо додержання правил, нагляд і контроль за виконанням яких покладено на міліцію[3], а громадянин має право вимагати від чергового ОВС зареєструвати заяву про скоєне правопорушення.

Отже, об’єктами адміністративно-правових відносин можуть бути різноманітні матеріальні та нематеріальні блага, які становлять публічну цінність, і діяння суб’єктів та об’єктів публічного управління, пов’язані з цими благами.

Як бачимо, крім суб’єктів та об’єктів, до складу адміністративно-правових відносин входять їх юридичні обов’язки та суб’єктивні права (останні у значенні правоможностей суб’єктів)[4]. В юридичній літературі це отримало назву «зміст адміністративно-правових відносин»[5].

Зміст адміністративно-правових відносин – це сукупність суб’єктивних публічних прав (публічних правоможностей) та юридичних обов’язків суб’єктів адміністративного права, коли кожному суб’єктивному праву одного суб’єкта адміністративно-правових відносин відповідає (кореспондується) юридичний обов’язок іншого суб’єкта, і навпаки.

Виходячи з того, що адміністративно-правові відносини є поєднанням фактичних суспільних відносин і адміністративно-правових норм, які надають фактичним суспільним відносинам адміністративно-правової форми, розрізняють фактичний і юридичний зміст адміністративно-правових відносин.

Фактичний зміст адміністративно-правових відносин – це фактичні соціальні, економічні, культурні, політичні та інші відносини, які отримали через опосередкування адміністративно-правових норм свою юридичну форму. Вони зберегли фактичний зміст, але завдяки адміністративно-правовим нормам набули нових якостей.

Юридичний зміст адміністративно-правових відносин – це взаємо­зв’язок зафіксованих в адміністративному праві суб’єктивних прав та юридичних обов’язків учасників адміністративно-правових відносин.

Кожному суб’єктивному праву, зафіксованому в адміністративно-правовій нормі права, відповідає певний юридичний обов’язок, і навпаки.

Суб’єктивне право – це передбачені для уповноваженої особи вид і міра можливої або дозволеної поведінки, забезпечені відповідними юридичними обов’язками інших (зобов’язаних) осіб.

Але в адміністративному праві нас цікавить не просто суб’єктивне право, а «суб’єктивне публічне прав»[6]. На думку Б. Кістяківського, суб’єктивні публічні особисті права відрізняються від приватних тим, що вони не можуть бути відчужуваними[7]. Суб’єктивні права громадянина обов’язково характеризуються ознакою публічності, що означає можливість впливати на управлінські процеси, брати участь у державній і суспільно-політичній діяльності, користуватися передбаченими Конституцією правами і свободами, оскаржувати дії, рішення чи бездіяльність органів влади та їх посадових осіб до суду. Діяльність громадян у публічноправовій сфері здійснюється в рамках створених публічноправових інституцій. Ці правовідносини характерні тим, що, з одного боку, суб’єкт владних повноважень зобов’язаний сприяти реалізації прав і свобод громадян, а з іншого – громадянин у разі порушення його конституційних гарантій має право звертатися зі скаргою чи позовом до суду на дії органів публічної влади або до управлінських органів у порядку ієрархічної вертикалі[8].

Публічне суб’єктивне право – складне явище, що включає в себе низку таких повноважень:

– право невладних осіб вимагати від публічної адміністрації здійснення юридичних дій, спрямованих на захист їх прав (наприклад, люди мають право вимагати від публічних органів контролю над забезпеченням їх у закладах торгівлі незалежно від форм власності безпечними для здоров’я та життя харчовими продуктами);

– право вимагати від іншої сторони виконання обов’язку, тобто право на чужі дії (наприклад, суб’єкт господарювання має право вимагати від Антимонопольного комітету України вжиття заходів до іншого суб’єкта господарювання чи публічного органу, який здійснює порушення законо­давства про захист економічної конкуренції);

– право ввести в дію апарат примусу держави проти зобов’язаної особи, тобто право на примусове виконання обов’язку (наприклад, відділ державної виконавчої служби в разі несплати у визначений строк має право у примусовому порядку стягнути з правопорушника штраф);

– можливість користуватися на основі цього права певними соціальними публічними благами (наприклад, особа, яка втратила роботу і стала на облік у центрі зайнятості, має право на допомогу з безробіття).

Юридичний обов’язок – це передбачені для зобов’язаної особи та забезпечені можливістю державного примусу вид і міра необхідної поведінки, які потрібно виконувати в інтересах уповноваженої особи, що має відповідні публічні суб’єктивні права.

Юридичний обов’язок налічує чотири основні компоненти:

1) обов’язок здійснювати певні дії чи утримуватися від них (наприклад, водії транспортних засобів зобов’язані дотримуватися правил дорожнього руху)[9];

2) обов’язок відреагувати на законні вимоги уповноваженого суб’єкта;

3) обов’язок нести відповідальність за невиконання цих вимог;

4) обов’язок не перешкоджати уповноваженому суб’єкту користу­ватися тим благом, на яке він має право (наприклад, публічна адміністрація не має права втручатися в корпоративне управління суб’єкта господа­рювання).

Юридичні обов’язки в адміністративному праві забезпечують публічні інтереси людини і громадянина, суспільства і держави та є гарантіями суб’єктивних публічних прав.

Четвертим невід’ємним елементом адміністративно-правових відносин є юридичні факти.

Юридичний факт – це конкретна життєва обставина, з якою норма адміністративного права пов’язує виникнення, зміну або припи­нення адміністративно-правових відносин.

Головне призначення юридичних фактів у процесі адміністративно-правового регулювання – юридично забезпечити виникнення, зміну чи припинення адміністративно-правових відносин.

Юридичні факти забезпечують перехід від загальної моделі поведінки, закріпленої в адміністративно-правовій нормі, до конкретних адміністра­тивно-правових відносин.

Юридичні факти в кількісному та якісному розумінні становлять собою складне явище, й тому наукова їх класифікація має не лише теоретичне, але й практичне значення. За визначеними критеріями вони можуть бути відповідною мірою класифіковані.

По-перше, за відношенням до волі суб’єкта правовідносин – це:

1) події, настання яких як юридичних фактів не залежить від волі суб’єктів адміністративного права (наприклад, повінь як стихійно лихо, що зобов’язує публічну адміністрацію надавати допомогу населенню);

2) діяння, що поділяються на: а) дії (вольові акти поведінки людей, які мають свідомо-вольовий характер); б) бездіяльність (пасивна поведінка суб’єктів права).

Дії поділяються на правомірні, що здійснюються в межах адміні­стративно-правових норм, і протиправні, що здійснюються з порушенням адміністративно-правових норм.

Правомірні дії поділяються на юридичні акти та юридичні вчинки.

Юридичні акти мають індивідуальний характер і породжують конкретні адміністративно-правові відносини (наприклад, за розпоряд­женням Кабінету Міністрів України від 19 квітня 2010 р. № 933 громадянин Д. був призначений головою Укравтодору).

Юридичні вчинки – це дії, що безпосередньо не переслідують юридичної мети, але все одно породжують адміністративно-правові наслідки (наприклад, закінчення будівництва автомагістралі породжує адміні­стративно-правові відносини щодо введення її в експлуатацію).

Неправомірні дії – це правопорушення, проступки, що тягнуть за собою застосування заходів примусового впливу. До неправомірних дій належать правопорушення, зокрема адміністративні та дисциплінарні, за які настає відповідальність. Вчинення правопорушення тягне за собою виник­нення певного кола правовідносин, пов’язаних із застосуванням норм матеріального та процесуального права. Бездіяльність – це пасивна поведінка, що не має зовнішнього вираження, але теж може бути як правомірною (дотримання заборон), так і неправомірною (невиконання обов’язку).

Отже, адміністративно-правові відносини в широкому розумінні –це форма соціальної взаємодії публічної адміністрації та об’єктів публічного управління, що виникає на підставі адміністративно-правих норм з метою забезпечення прав та свобод людини і громадянина, нормального функціонування громадянського суспільства і держави, учасники якої мають суб’єктивні права і несуть юридичні обов’язки.

[1] Елистратов А.И. Административное право : лекции / А.И. Елистратов. – М. : Типографія т-ва И.Д. Сытина, 1911. – С. 41.

[2] Елистратов А.И. Цит. праця. – С. 42-43.

[3] Наказ МВС України від 28 липня 1994 р. № 404 «Про затвердження Статуту патрульно-постової служби міліції України».

[4]Див. Елистратов А.И. Цит. праця. – С. 45.

[5] Адміністративне право України : підручник / [Коломоєць Т.О., Ю.В. Пиріжкова, Н.О. Армаш та ін.] ; за заг. ред. Т.О. Коломоєць. – К. : Істина, 2010. – С. 19.

[6]  Mayer О. Deutsches Verwaltungsrecht / Otto Mayer. Berlіn : Duncker & Humblot., 1924. –C. 103-122.

[7] Кистяковский Б.А. Государственное право (общее и русское): [лекции Б.А. Кистяковского, читанные в 1908/1909 академическом году] / Богдан Александрович Костяковский. – С. 543-544.

[8] Общая теория прав человека / [В.А. Карташкин, Н.С. Колесова, А.М. Ларин и др.] ; рук. авт. коллектива и отв. ред. Е.А. Лукашевой. – М.: НОРМА, 1996. – С. 34-35.

[9] Постанова Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. № 1306 «Про Правила дорожнього руху».

Яндекс.Метрика
Яндекс.Метрика